Джерело: odigitriya.com.ua

В одному маленькому містечку жили собі батюшка та матушка. Було у них два сини. Одному 8, а другому 10 років. Господь дарував панотцю добрих парафіян. Усі вони любили свого пастиря і при нагоді старалися запросити до себе на гостини. Саме святкового Різдвяного вечора таким правом вирішив скористатись церковний староста.

У простій хатині, за тим, що Господь послав, дорослі розговлялись після сорокаденного посту. Зав’язались життєві розмови, теми яких хилили на сон малечу, і, щоб остаточно не заснути, хлопці разом із онуком старости вирішили піти поколядувати до сусідів. У зимовому вбранні, немов ведмежата, дітлахи пливли засніженою вулицею містечка.

Ось він, перший будинок. Стукають та вигукують колядники: «Чи вдома господар дому?» Дерев’яні двері нагадували засув топки паротяга, відчинивши який, обличчя вкриває тепле повітря. Серед пари, з криками та погрозами з’явився захмелілий господар. Хлопці кинулись тікати.

Першим біг онук старости, за ним – старший спадкоємець батюшки, а наймолодший потрапив у полон сусіда. Хлопці не на жарт перелякалися. Засніженим полем, по якому місяць розливав світло, бігло двоє колядників. Чим дужче другий наздоганяв першого, тим швидше той старався відірватися. Ніщо не могло спинити страх малечі. Син батюшки кричав товаришу: «Стій! Зачекай мене!» – але той лише пришвидчував біг, бо думав, що за ним женеться роздратований господар непривітного обійстя.

Вскочивши до найближчого двору, хлопчисько зник поміж господарських будівель. Через мить у пошуках товариша з’явився й інший колядник. Навігація не дала результатів, і він потайки, через засніжені городи та садок поплівся до хатини старости.

А тим часом, поки двоє старших по пояс у снігу наздоганяли один одного, біля воріт хмільного сусіда розігралась комічна картина. Господар схопив наймолодшого за комірець і з криками: «Зачиню в льох!» – намагався затягнути бідолаху в двір. Спритний малий героїчно тримав оборону: хапався за штахети паркану, які від морозу та старості з тріском  ламались. Коли ж число ланок почало наближатись до нуля, в хід пішла сирена – дитячий крик.

На галас із хати старости, що стояла навпроти, вибігли гості. Зупинивши «війну», яка проходила між нерівними силами, люди почали докопуватись до причин конфлікту. Слідство встановило, що за даний вечір хатину захмелілого сусіда атакували якісь колядники-розбишаки. Вони не лише дражнились з його дочок, а й вкрали миску з холодцем, яка стояла у сінях на лавці. Коли пролунав черговий вигук «Дозвольте колядувати!», господар вирішив скористатись тактикою «бліцкриг» та захопити «вороже військо».

Зрозумівши свою помилку та страшенно засоромившись, чоловік піввечора повторював лише одну фразу: «Батюшко! Простіть!  Я ж не знав, що це ваш син!» Усі щиро посміялися над комедійними пригодами колядницької компанії та й розійшлись по домівках далі святкувати Різдво.

Збігло майже півстоліття, і тепер, коли два настоятелі та один мирянин іноді збираються за святковим столом, то завжди зі сльозами від сміху згадують давні дитячі пригоди, веселу коляду і той страшний льох, якого ніхто так і не побачив…