Жив – був у монастирі один монах, який прагнув досягти успіху і хотів стати великим подвижником. Він виснажував себе постом, молитвами, обмежував себе у всьому, жив по самому суворому статуту, і ні на крок не відступав від нього. І тим самим пішла про нього добра слава, як про самого великого подвижника.

І якось одного разу він почув, що на іншому краю землі, в іншому монастирі є один подвижник, якого вважають святішим за нього. Це дуже не сподобалося подвижнику. І вирішив він закликати у свідки Сонце:

– Сонце, скажи будь-ласка, бачило ти мене хоча б одного разу за трапезою?

– Ні, не бачило, – відповіло Сонце.

– Чи було таке, що ти хоча б раз побачило мене за марними розмовами?

– Ні, не було такого, – відповіло Сонце.

– Тоді чому ж подвижника з іншого монастиря вважають кращим від мене?

– Напевно тому, що у тебе тінь довша, – відповіло Сонце.

– Але в твоєму світлі кожна людина відкидає тінь. А те, що тінь довга або коротка – це вже не від людини залежить.

– Коли Боже Світло в душі світить, воно витісняє тінь того, чого не повинно бути у людині. Справа в тому, що у того монаха тінь коротка, а за тобою тягнеться тьма гордині.